Між двома картотеками

Видавництво: Видавництво Анетти Антоненко   Це спроба презентувати драматургічний доробок одного з найвидатніших і найбільш перекладених у світі польських письменників, об’єднати під однією обкладинкою усе найвартісніше, створене Тадеушем Ружевичем між його дебютною, канонічною для світового театру «Картотекою» кінця 50-х рр. минулого століття, та її переконструйованою, переосмисленою «розсипаною» версією 90-х.  Жодна з п’яти п’єс і нині не втратила актуальності — кожна й надалі розсипає перед читачем і глядачем калейдоскопічні візерунки образів і сенсів. Канонічна «Картотека»  ―  це блукання снами чи підсвідомістю людини, травмованої війною. «Герой» лежить у ліжку, навколо якого розгортається історія ― водночас камерна і глобальна… «Свідки, Або наша маленька стабілізація» ―  «драма конформізму», історії про людей, які воліють бути свідками життя, ставлячи над усе свою крихку стабільність, не визираючи з вікон, не обертаючись, навіть коли поряд конає поранена людина…  «Стара жінка висиджує» ―  «драма ентропії», яка коливається між фарсом і античною трагедією.  Дію акцентовано на найпохмуріших метафорах цивілізації: тотальній війні, сміттярці й поліційному кордоні. Навдивовижу стабільний світ відходів людської життєдіяльності й старих богинь, яким уже ніхто не хоче поклонятися…   «Непорочний шлюб» ―  «драма тіла», найчастіше інсценізована й водночас найменш прочитана п’єса, за яку Ружевича звинувачували в сексуальній розгнузданості. Доба сецесії, що її французи називали прекрасною. Калейдоскоп перверзій:  Бик-Батько, Дідусь-фетишист, фригідна Мати, непорочний Беньямін ―  й на цьому тлі бунт двох дівчаток-підлітків. Або й ширше ― за висловом критикині Марти Півінської,  «…бунт дітей, жінок і митців на тлі оскотинювання»... Й, урешті, «Розсипана картотека»  переконструйована майже через сорок версія першої «Картотеки»:  реалії 90-х, панки й скіни, секс-послуги, торгівля наркотиками й людськими органами ―  у супроводі базарного гамору й безглуздих парламентських дебатів. Усе начебто змінилося ―  й нічого не змінилося. Ніхто нікого не чує, ніхто ні з ким не в змозі порозумітись, усе більше белькотливих реплік і дедалі більше мовчання…   Абсурд Ружевича породжений безглуздям повсякденності, тому його тексти лише нарощують з часом об’єм сенсів. Театр Ружевича ― це  «відкрита драма», своєрідна партитура для нескінченного імпровізування. Його п’єси не менш цікаві у прочитанні, ніж у сценічний інтерпретації.