Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога

Видавництво: Віхола   Секс, наркотики, рок-н-рол? Студентські будні майбутніх лікарів трохи інші. Анатомія, неорганічна хімія, перерви на сон. І ні, далі легше не буде. Далі на них чекатимуть лікарні та пацієнти. А ще колеги, які не в змозі прочитати банальну інструкцію до пристрою, родичі, для яких реанімація видається мало не вбивством, і бюрократія, багато бюрократії. Та будуть і ті, хто готовий підставити плече на чергуванні, ті, хто вчасно поділиться новим досвідом, як і ті, хто помітить лікаря та його зусилля.   Книжка Івана Черненка — це книжка про медицину та будні медиків, про той шлях, що долає кожен мрійник, аби стати лікарем.  Про помилки, безлад і пацієнтів. Про життя та смерть, про кожного з нас.  Зрештою, це просто історія лікаря з Богом забутої районної лікарні десь у Макондо.     Іван Черненко — лікар-анестезіолог. Мріяв стати вченим, винаходити ліки від усіх хвороб та щоб його ім’ям назвали якусь вулицю з дірявим асфальтом. Натомість обрав професію лікаря і тепер щодня не лише рятує життя, а й намагається доносити до людей основи доказової медицини.     ВІДГУК ПРО КНИЖКУ Як будь-який нормальний егоїст, я хочу безкоштовної медицини. А ще доктора Хауса. Точніше, численних докторів Хаусів. У кожному кабінеті. В будь-який час дня і ночі. При цьому, авжеж, вони мають бути ще й терплячі, уважні, усміхнені та самовіддані.    Власне, книжка якраз про те, чому так не буває. У всякому разі, у тій країні, де нам з автором довелося народитися. Про те маленьке персональне пекло, через яке проходить молодий ідеаліст, який обрав професію лікаря.    Легка, весела з перших абзаців, сповнена молодої відчайдушності, вона дорослішає на очах разом з автором. І ти, проходячи з ним усі етапи від вступних іспитів до першої смерті пацієнта, не встигаєш до ладу зрозуміти, як це все сталося. Коли ти вляпався в реальність, що не має нічого спільного з власними фантазія­ми на тему «Терміново вертоліт, ми його втрачаємо»?   Я проковтнула текст за кілька днів. Точніше, ночей, бо вдень не могла відволіктися від власних справ, а читати шматочками не могла — книжка затягує і не відпускає. І якщо першої ночі я затискала собі рот, аби не розбудити домашніх реготом, то останньої намагалася схлипувати тихіше, щоб нікому не заважати.   Леся Литвинова, волонтерка, голова благодійного фонду «Свої»